На ниві життя і любові: історія, що надихає цілу громаду
При спілкуванні з Варварою Максимівною Чепіль, виникає відчуття, ніби перед тобою — не просто жінка, яка переступила 96-річний рубіж, а жива пам’ять Сахновщинського краю.
Її обличчя зберігає сліди часу й випробувань, а в кожному слові — досвід епохи, що минула крізь війни, втрати й щоденну виснажливу працю. У її погляді — незламність покоління, яке вміло вистояти, не втративши людяності, любові до рідної землі та внутрішньої гідності.
Дитинство під гуркіт війни
Варвара Максимівна народилася у 1930 році в багатодітній сільській родині. У батьків було п'ятеро дітей, і ця традиція багатодітності, як виявиться згодом, стане однією з головних рис її власного життя.
Дитинство Варвари випало на найважчі та найнебезпечніші роки Другої світової війни. Її рідне село Тарасівку німецькі нацисти тричі окупували, а потім відступали — село переходило з рук в руки, переживаючи жахи окупації.
Ще будучи дівчинкою, Варвара на все життя запам'ятала батьківський урок мужності: він, ризикуючи власним життям, переховував вдома поранених «наших». Самого батька також поранило під час чергових боїв, деякий час він лікувався у шпиталі. Дядько Антон, мамин брат, також був дотичним до порятунку життя бійців — служив військовим лікарем, проте про нього родина згодом отримала страшне повідомлення: зник безвісти.
Сама ж Варвара підлітком у воєнне лихоліття йшла за професійним покликом, сама того не усвідомлюючи: збирала на вцілілих полях врожай і за допомогою корів звозила снопи у село до току. Так гартувався характер — через виснажливу працю та відповідальність за життя інших.
Агроном на мотоциклі: жінка, що випередила час
Повоєнні роки та період так званого «розвиненого соціалізму» стали для Варвари Максимівни часом великої відповідальності. Вона обрала професію агронома — доволі складну справу, яка вимагала повної самовіддачі. Колгоспи тоді постійно змінювалися: укрупнювалися, відокріплювалися, але завдання агронома залишалося незмінним — дбати про врожаї. І Варвара дбала. Успішно.
Скільки тисяч гектарів поля вона об'їздила у межах та поза межами сіл Лигівка та Володимирівка — вже й не пригадає точно. А щоб усюди встигати, ця тендітна жінка зробила те, що тоді було геть нетиповим для сільських мешканок — осідлала двоколісний мотоцикл. На ньому вона «літала» по полях, приїжджала у контору у справах, намагаючись за допомогою цієї диво-техніки зекономити якомога більше часу.
А ще вона завжди дбала про родину і людей, які поруч. Вона встигала все: якісно працювати, поратися по господарству (а воно в селі традиційно чимале) і приділяти увагу дітям, яких ставало все більше.
Материнство як покликання: п'ять зірок роду
У родині Чепіль діти завжди були не тягарем, а головною цінністю та радістю. Варвара Максимівна виховала п'ятьох доньок. Для кожної з них вона стала не просто мамою, а прикладом невичерпної сили, мудрості та працелюбності.
Особливе місце в їхньому вихованні займала музика. Варвара Максимівна була переконана: музика виховує душу. Вона дуже хотіла, щоб її дівчата грали на музичних інструментах. Терпляче ставила їм пальці на клавіші чи струни, вчила відчувати ритм і гармонію. Це музичне виховання стало для них тим внутрішнім камертоном, який допомагав долати життєві негаразди й зберігати світло в серці. Хоч і не у всіх вийшло освоїти гру, та саме цей спогад й досі задає той самий вайб родини – фірмовий, якого не знайдеш у інших.
Виховання п'ятьох дівчаток у сільських реаліях вимагало колосального терпіння. Варвара Максимівна вміла бути суворою, коли це було потрібно, і безмежно ніжною, коли діти потребували підтримки. Вона вчила доньок головному — цінувати працю, бути чесними перед собою та людьми й ніколи не втрачати людяності.
Сьогодні ці п'ятеро доньок — її головна гордість. Вони виросли достойними людьми, кожна з яких успадкувала від матері ту саму «жилку» — вміння тримати удар, не опускати руки та допомагати іншим.
Варвара Максимівна поставила собі за мету дати кожній зі своїх п’яти доньок — Наталії, Катерині, Ганні, Любові, Тетяні — професійну освіту. Попри важку роботу агронома та сільські клопоти, вона ніколи не шкодувала сил на навчання дітей. Усі доньки успішно закінчили вищі та середні спеціальні навчальні заклади, отримали професії та стали гідними людьми, що є головною гордістю матері. А ще подарували 10 онуків, а ті, у свою чергу, – 11 правнуків. Уже й праправнук є. Дерево роду міцніє та квітне.
А доньки стали для Варвари Максимівни опорою та зв'язком зі світом. Вони оточують її турботою, якою колись вона оточувала їх, і саме завдяки їхній любові мамине серце продовжує битися в ритмі нашої неспокійної епохи.
Визнання трудового та материнського подвигу
Важка самовіддана робота на благо рідного краю не залишилася непоміченою. За багаторічну бездоганну працю в аграрному секторі Варвара Максимівна була неодноразово відзначена керівництвом та громадою. У її домашньому архіві зберігаються грамоти та подяки, які стали свідченням її високого професіоналізму та відповідальності.
І нагороди – ювілейні медалі Ветерана праці та медалі, що підтверджують звання Матері-героїні. Одну В.М. Чепіль отримала ще за радянських часів, друга – рідна, українська. Держава відзначила материнський подвиг жінки у 2011 році, удостоївши її почесним титулом.
Власне, Варвара Максимівна ніколи не хизувалася нагородами. Для неї найвищою відзнакою завжди залишалося бачити результати своєї праці — щедрі врожаї, які годували країну, та щасливі обличчя її дітей, які виросли гідними людьми. Вона завжди була людиною справи, для якої успіх колективний був так само важливий, як і власний.
Любов та повага до людей: серце, що зігріває світ
Секрет довголіття Варвари Максимівни криється не лише в працьовитості, а передусім у її невичерпній доброті. Усе своє свідоме життя вона керувалася принципом: ділитися тим, що маєш, і робити це щиро, без жодної корисливої мети. Її оселя завжди була відкритою для людей, а серце — для чужого болю чи потреби.
Сусіди та знайомі згадують, як щедро Варвара Максимівна ділилася плодами своєї праці. У її власному парничку завжди дозрівали чудові овочі, вирощені дбайливими руками. Але жінка ніколи не шукала вигоди — вона просто роздавала врожай людям, щоб у кожній хаті було смачно. Так само і з рукоділлям: довгі роки вона власноруч плела теплі шкарпетки та дарувала їх сусідам, друзям і знайомим.
Цікаво, що Варвара Максимівна ніколи не брала за це ані копійки. Їй було достатньо просто бачити посмішки оточуючих та відчувати, що вона приносить їм хоча б крихту радості та комфорту.
Лише кілька років тому, коли поважний вік почав брати своє і таке копітке заняття, як плетіння, стало занадто втомливим для очей та рук, вона змушена була залишити улюблену справу. Проте її доброта не згасла — вона просто трансформувалася в іншу форму, продовжуючи зігрівати теплом її щирих слів, мудрих порад та незгасного оптимізму, яким вона радо ділиться з кожним, хто приходить до неї в гості.
Філософія життя: встигати на максимумі
На запитання: «Як вам вдається усе встигати?», — Варвара Максимівна відповідає просто, без пафосу, але з глибоким сенсом: «А воно не втомлює, коли робиш з любов’ю та охотою».
У цих словах і криється секрет її довголіття та життєвої енергії. Вона чітко розуміє: вік абсолютно ні до чого, коли хочеш і вмієш бути активною, бути корисною. Сьогодні Варвара Максимівна Чепіль ¬– живий символ незламності, працелюбності та безмежної любові до рідної землі. Вона продовжує жити, вкладаючи свою душу у добробут громади та майбутнє України. Власне – як звикла, як робила завжди.