Дві війни, одне серце частина 2. Інтерв’ю 99- річного ветерана Другої світової війни
Павло Максимович БУКЛЕЙ – 99-річний героїчний ветеран Другої світової війни, який у 17 років став на захист рідної землі та відвоював Перемогу. Бравши участь у боях за міста та села Харківської області, включаючи території сьогочасної Сахновщинської громади, він дійшов до Берліна, зустрів Перемогу в Празі та продовжив воювати до 1948 року. Пройшов шлях від нічого ненавченого юного 17-річного солдата до професійного танкіста. Він здобув звання старшина, десятки орденів і медалей та вічну шану від людей.
Сьогодні у Павла Максимовича, як і у всіх українців, болить душа за рідну землю. Він не думав, що знову побачить війну, але, як і роки назад, вірить в нашу Перемогу та підтримує Збройні Сили України.
У межах великого інтерв’ю, Павло Максимович розповів нам героїчну історію свого життя, яка вже опублікована на інформаційних каналах Сахновщинської громади (https://sahgromada.gov.ua/news/1691492236/) та газеті «Колос» під назвою «Дві війни, одне серце. Життєвий шлях 99-річного героїчного учасника та свідка двох війн». Та через призму свого досвіду ветеран також дав відповіді на споконвічні питання, які цікавлять людей та які постають у головах українців сьогодні.
На кожну відповідь ветерана падає тінь війни…
Які нагороди, ордени маєте ?
Орден Слави III ступеня, Орден Вітчизняної війни І ступеня, орден «За мужність» III ступеня, медаль «За бойові заслуги», медаль «За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років», медаль «За взяття Берліна», медаль «За звільнення Праги» ювілейний орден, велику кількість сучасних українських орденів і медалей. Та багато вже немає, з часом загубились.
Яке ви маєте військове звання?
Навчання на танкіста завершив зі званням старший сержант, а вже з часом присвоїли звання старшина.
Які для Вас були найскладніші моменти під час війни?
Їх було багато. Складно було відступати. Було страшно перебувати в окопі, коли на тебе сиплеться пісок, і ти можеш просто ним задихнутись, а втекти не можеш. Страшно було вилазити з окопу й бігти вперед, лізти у воду з кулеметом під кулеметним дощем. Вперше в житті пропливати річку в умовах, коли вона ще й кипить від вибухів. Страшно було згоріти в танку, втрачати побратимів страшно...
Як Ви справлялись та контролювали свої емоції ?
На фронті таких великих емоцій немає, все короткочасне. Пройшов бій, все прогриміло, і тут одразу починаються пісні, танці, гра на гітарі, баяні, гармошці. Моментально перемикаєшся. Молодь же ж, що їм потрібно?
Чи знали ви що відбувалось в тилу ? Чи інформували вас про злочини фашистів?
Ні, ми майже нічого не знали. Через те, що довго ніде не затримувались, кожен раз перебазовувались, ніякої інформації отримувати не було можливості.
Як Вами сприймались втрати на війні?
Втрати побратимів сприймались дуже важко. Ми ж нещодавно з одного котелка їли… це дуже страшно, дуже. Коли гине на руках товариш - тут він ще дихає, а потім гасне, гасне, гасне… дуже неприємно.
Чи були у Вас друзі на війні?
Звісно, багато було.
Багато Ви їх втратили на війні?
…відсотків 40 точно.
Чи підтримували Ви з побратимами зв’язок після війни?
Спочатку підтримував, а потім вже ні. Так склалося, що поїхати провідати можливості не було, бо була бідність. Щоб бачитись – не бачились, але листувались довго.
З солдатами яких національностей Ви воювали ?
Пліч-о-пліч довелось стояти в боях з людьми різних національностей, були: узбеки, татари, грузини, азербайджани, євреї, росіяни, чуваші, естонці.
Як ви знаходили спільну мову між собою?
Вони більш-менш знали російську мову. Недосконало, але спілкуватись можна було.
Чи була можливість підтримувати зв’язок з Вашою родиною?
Контакту не було ніякого.
Де вони у війну проживали та як пережили воєнні роки?
Жили в Тарасівці. Хата згоріла двічі. У 42-му році народилась сестра… всі пережили війну.
Ви говорили, що Вас у сім’ї було семеро (четверо братів та двоє сестер) чи воював ще хтось з Вашої сім’ї?
Старший брат служив, але на фронті не був. Він служив у штабі. Ті були менші – з 1936, 1938 року, їх не чіпали.
Дайте своє визначення терміну війна.
Війна – це знищення народу. Зовсім безглузді політичні дії, які тільки забирають життя людей і нічого більше не приносять.
Якому способу врегулювання конфліктів Ви віддаєте перевагу?
Звісно я за мирне врегулювання конфліктів! Потрібно менше людських життів губити. Але не завжди виходить вирішувати все мирно, тому приходиться відстоювати та боротись за свої інтереси й рідну землю.
Роки назад Ви відстоювали мир на нашій землі, а зараз побачили нову кровопролитну російсько-українську війну, яке Ви маєте ставлення до цього, які емоції у Вас виникають?
Війна – це горе та біль. Вона вже призвела до тисяч загиблих і поранених, руйнування міст та сіл, переселення мільйонів людей, росією зроблено тисячі злочинів… таке не повинно відбуватись у сучасному світі! Маючи за спиною трагічний досвід війни - всі конфлікти повинні вирішуватись тільки мирно! Не можна забувати свою історію! Не можна повторювати тих помилок! Їх влада цю війну розпочала, хоча і не визнає цього! Кожного дня від їх дій гинуть десятки людей… це ж потрібно додуматись до такого? Жодна країна не повинна втручатись на землі іншої країни й масово нищити населення. Ми не провокували цю війну, але відстоювати нашу землю - тільки нам!
Чи можна прирівняти звірства та масові злочини росії над народом України до фашизму ?
Це гірше ніж фашизм.
Яка ваша думка щодо президента рф?
Та яка може бути думка? Він думав, що він цар – не розрахував, не вийшло царя. Він вже сам не радіє, що розпочав все це, але що робити вже, потрібно якось виходити з цього положення, тримати марку.
Чи схожа політика російського головнокомандувача до Гітлерівської?
Ця політика ще гірша Гітлера! Гітлер такого не робив. Звісно його політика була жорстокою, але ось так, ні з того ні з цього … На війні я бачив багато, але такого як твориться зараз – не було. Ці страшні злочини путіна проти наших дітей та мирного населення України недопустимі!
Як можна трактувати такі дії росії, як початок війни проти України, по відношенню до ветеранів Другої світової війни ?
Це приниження всього того, що зробили й що віддали всі ветерани, які боролись за мир. Забули до краю все. Там заляканий весь народ, путін тиран, який застосовує у себе в політиці багато пропаганди.
Так історично склалось, що російський народ вважав український народ братським, чи можливо зараз так само вважати ?
Ні, більше неможливо. Хіба пройде час, зміняться покоління…
Зараз наші чоловіки так само як Ви колись, боронять рідну землю. Дивлячись на Ваш великий досвід у військовій справі, можливо Ви б могли дати їм якісь поради, звернутись до них з якимись своїми словами?
Зараз зовсім інший порядок війни, війна стала більш механічною. Вона зараз дуже важка, багато втрат і болю. Піхоті дуже важко, ці дорони бачать все і всіх… Війна змінилась, мої поради не є доцільними та вже не працюють.
Наші хлопці там в окопах голодні, холодні, так само 100% не вистачає всього потрібного. Хай кріпляться та бережуть себе наскільки то можливо!
Якби була можливість звернутись до російського народу що б Ви могли їм сказати ?
Що їх президент хам і пора вже давно це припиняти. Їх вигода, дає їм життя, а у когось ця вигода відбирає життя та мирний сон.
Чи важко було пристосуватись до буденного життя після війни?
Ні, абсолютно. Жити просто було важко. Заробітні плати малі страшне були. Але жити тоді було дешевше, цінилась копійка, а зараз зарплати трішки вищі та ціни страшні. Яйця по 70 грн, огірки по 100, тоді такого не було. Після війни почав відразу строїтись, взяв кредит і виплачувати його було дуже важко. З часом стало вже легше, преміальні почали виплачувати…
Чим одразу після війни почали займатись ?
Довчився, працював ветеринаром, головним лікарем, терапевтом, керував сільськогосподарською станцією. Також головою колгоспу хотіли зробити, вже знімали з роботи, але я не поїхав. Не можу я керувати колективом, немає у мене такого навика. Після контузії я почав сильно заїкатись, не міг довго говорити перед кимось. А раніше я був як тріскачка, ще зі школи, я, до речі, гарно вчився. А після контузії розмови нормальної немає, потрібно дуже старатись, щоб сформувати думку та її висловити.
Які уроки життя Ви винесли з війни ?
Цінувати життя. Працювати чесно. Братись тільки за те, що вмієш... Працювати. Заробляти.
Також за той час побачив світ, побачив як люди живуть, сам до цього прагнув.
Чим зараз займаєтесь? Яке зараз Ваше життя?
Читаю, дивлюсь телевізор, дивлюсь інтернет. Рік назад ще міг город полоти, на велосипеді їздив, тоді залишив… здоров’я вже не те.
Яке ставлення людей було до Вас впродовж життя?
Поважали. Вдячності було багато. Зараз такого вже немає…
Також з Павлом Максимовичем встигли поспілкуватись про наболілі проблеми сьогодення: про здоров’я, пенсії, ціни на продукти, соціальну допомогу, про землю, політику та інше.
Павло Максимович вправно орієнтується в історії й обговорює війну з історичного боку. Радіє покращенням нашого селища, але дуже різко та з обуренням каже про знесення обелісків по всій Україні: «…це все від влади залежить. Для чого? Це ж завойовано нами! Але все одно турляють. На мою думку, тут немає нічого зазорного, це наше, в боях зароблене…»
Ветеран знає про створення Алеї Слави у нашій громаді й каже: «То діло хороше, пам’ять дуже важлива». Стверджує, що повністю він її ще не бачив, але обов’язково відвідає це пам’ятне місце.
По розмові з Павлом Максимовичем видно, що він справжній військовий: відповіді стислі, конкретні, без зайвих емоцій, але з властивою добротою та м’якістю в голосі. Моментами з’являється відчуття, що ми ведемо розмову про досить прості й буденні речі.
Звісно, інтерв’ю завершилося подякою ветерану за його подвиг, але і тут не без особливостей. Павло Максимович надто скромно та стримано на це реагує, навіть здається, що і взагалі не чує цих слів.
Аналізуючи всю розповідь Павла Максимовича про свій воєнний шлях, про важкі часи дитинства, кожну страшну ситуацію та подію, яку він пережив, висновок можна зробити один – ніколи не потрібно здаватись, завжди потрібно шукати варіанти й діяти, навіть у момент, коли смерть хапає за п’яти. А також все своє життя потрібно пам’ятати про тих, хто віддав своє здоров’я та життя за мирне небо над нашими головами!
Завершити цей цикл статей про сахновщинського героя Другої світової війни Павла Максимовича БУКЛЕЯ хочеться дуже влучною фразою ветерана, яка наштовхує на глибокі роздуми та саморефлексію: «Багато всього довелось пережити… шкода тільки, що після всіх випробувань та жертв, війна залишилась інструментом для вирішування конфліктів й до сьогодні…»
Статтю підготовлено старшим інспектором з організаційно-інформаційного забезпечення та зв’язків з громадськістю Сахновщинської селищної ради - Ілоною ТАРАНІЧЕНКО