Дві війни, одне серце. Життєвий шлях 99-річного героїчного учасника та свідка двох війн
З кожним роком учасників бойових дій, які брали участь у Другій світовій війні стає все менше. У Сахновщинській громаді наразі проживає двоє ветеранів. Тому, кожне свідчення, особиста чи родинна історія зі спогадів солдатів, які пройшли стежками тієї страшної війни та власним потом і кров’ю відвоювали кожний клаптик рідної землі сьогодні мають надзвичайну цінність.
Нещодавно спеціалістці інформаційного відділу Сахновщинської селищної ради вдалось поспілкуватись та почути особисту героїчну історію 99-річного ветерана Другої світової війни 1939-1945 років - Павла Максимовича БУКЛЕЯ.
За іронією долі склалось так, що ця розмова відбулась саме в розпал російсько-української війни, що надало цьому інтерв'ю ще більшого трагізму та особливості…
Дві війни, дві епохи – одне серце. Вони боролись за мир і все своє життя пропагували його цінність, але на схилі років побачили нову війну на своїй землі, розпочату «братським» народом, з яким колись воювали за той мир пліч-о-пліч.
Велике інтерв’ю Павла Максимовича буде викладено у двох статтях. Перша вміщуватиме у собі біографію ветерана, його військовий шлях та життя сьогодні, друга – безпосередньо діалог з Героєм війни та його відповіді на питання, які постають сьогодні у головах українців.
Тож яка насправді доля стоїть за незламною постаттю ветерана?
Павло Максимович БУКЛЕЙ народився 23 квітня 1924 року у селі Лигівка у великій родині, яка складалась з двох батьків та семи дітей. Прожив там недовго, 4 роки. Після цього батькові надали землю і вони переїхали звідти до хутора Забайкалівка. Там працювали, побудували дім, завели худобу, посадили сад. Прожили у тому місці до 1933 року, потім розпочалась колективізація - тодішня влада відібрала у них все нажите. Щоб не ув’язнили - батькові довелося тікати, бо не хотів іти працювати до колгоспу, оскільки була своя земля.
Переживши важку зиму, сім’я Буклеїв повернулась до села Тарасівка. Там батьки пішли працювати в колгосп, який виділив їм для життя пів хати. Працювали батько з матір’ю на зборі урожаю – скидали з косарки траву, в’язали снопи – давали їм за роботу по 100 грамів муки, дітям - нічого. На всю сім’ю їжі не вистачало, тому старші діти (Павло Максимович разом з братом) пішли працювати в радгосп, сапати грядки за поїдок, який давали один раз на день. «Встаємо рано ми двоє. Мені 8 років, брату – 10. І йдемо полоти цілий день. За це нам давали поїсти раз на день – суп і кусок хліба такий, грам 300-400, здоровенький», - згадує Павло Максимович.
Після смерті батькової матері, сім'я Буклеїв почала жити та будуватись у селі Тарасівка. Там у 34-му році маленький Павлусь розпочав навчатися. 1 рік школи пропустив – не було що вдіти, згодом пішов до школи та закінчив 5 класів. Потім перейшов до середньої загальноосвітньої школи в селі Лигівка. Ходити було далеко, школа знаходилась за 7 км від дому, провчився там до 8 класу. Після цього вирішив тікати з дому, як каже Павло Максимович, насправді обирав місце для подальшого навчання, але подалі від дому. Місце навчання та професію визначав спираючись на бажання побачити море. Так прочитавши в газеті, з невеликою охотою, але вступив до Цюрупинського ветеринарного технікуму на спеціальність «Ветеринар».
«Дуже хотів побачити море. Прочитав в газеті, що ветеринарний технікум приймає на навчання. Я й не хотів туди вступати, але тут же Херсон, в Херсон параход ходив! Ну ото і вирішив, в 15 років зірвався з дому і поїхав. Закінчив там два курси і ... почалась війна», - згадує ветеран.
Їх як молодих студентів попередили, сказали повертатись додому. По приїзду вирішив продовжити навчання та вступив в університет у місті Богодухів. Провчившись близько 2 місяці, війна дійшла до Харкова, почали все бомбити. Юнак пішки, по коліях, повернувся додому. "Одразу військкомат не забрав, бо ще такий вік був, - каже Павло Максимович. Почали бомбити Сахновщину. У селі спочатку були німці, а вже опісля, у 42-році, прийшли наші. Отоді вже забрали всіх... нічого не питаючи, не перевіряючи, у чому були, прямо в частину – воювати…»
Юні, без будь-якого військового досвіду, молоді солдати діяли хоробро та безстрашно, рішення приймали спираючи на власний розсуд.
«Тоді не вистачало не те що зброї, але й амуніції й одягу. У першому бою, вийшовши з Тарасівки, втратили майже всіх. Залишилось троє з нашого села, а ті всі загинули. Пішли далі наступати на Лигівку, Аполлонівку, але вже у Шандрівці нас прижали добре... звідти тікали". По словах Павла Максимовича можна зрозуміти, що відступати було важко. Цитуючи його: "Це називається не відступали, а бігли. Бо відступати можна, коли є якась підтримка, керування, координування, а ми
тікали як могли". Відступали вони аж до Балаклії. Солдатів зустріли і поставили в оборону Вовчанська. На подив там вже були бліндажі та окопи, але як і раніше, не давали ні зброї, ні амуніції. З роти 20 осіб, тоді вже залишилось 14.
Трішки помовчавши ветеран почав розповідати історію, як в одну з ночей вкрали у них секрет (це прилад який визначав переміщення німців, раніше застосовувався у розвідці). Сидячи вдень у бліндажі разом з військовими, німці завдали численних та спрямованих атак. "Сидимо в бліндажі: командир роти, двоє зв’язківців, політрук, інструктор і я (заступник політрука). Зранку прийшли до нас офіцери із батальйону. Ми грали в карти. Пограли, вони пішли, а німці ж бачать метушню якусь – почали прощупувати. Всі сиділи на одному боці траншеї, а я на іншому, на лавочці, спиною до землі. Перший постріл – мимо, три одразу – лягло у стороні, ще один – знову мимо. Вже відчуваємо, що нас шукають. І черговий постріл – уже наш, всі відчували. Моментально все потемніло, дах впав, пісок сиплеться. Я вже майже безпритомний, нічого не чую. Перекинув ту скамейку, підняв дах, стою по пояс у бліндажі, але ж пам’ятаю, що там ще хтось був. Чую щось під ногами, хтось ворушиться, почав гребтись, витягнув – зв’язківець, далі риюсь – політрук, але вже готовий, більше нікого не знайшов".
Попри контузію, Павло Максимович відвів пораненого солдата до санчастини. Коли повертався звідти, потрапив під мінометний обстріл, де ледь не загинув, але все ж повернувся до свого батальйону. Після цього його зробили командиром роти та закріпили за ним цілісний склад солдатів. Приступивши до бойових обов’язків, їм одразу сказали відступати. Наказу Павла Максимовича багато хто не послухав і залишилися там. Через втрату бойового складу його викликали до керівництва. Сказали, що він піде під військовий трибунал, через що Павло Максимович вирішив тікати у тил.
Розпочалась довга дорога додому. Під час свого походу, у Росальських степах, через контузію він потрапив у полон. На той час у місті Лозова німці розгорнули концентраційний табір, в якому катували людей, Павло Максимович намагаючись уникнути смерті в таборі наважився втекти. "Йшли довго, заходили в села. Хто що дасть, більше не дасть, у самих немає. Так через 20 днів прийшов додому. Там німці ганяли зерно молотити ціпами, але ніхто нікого не чіпав. Зимою прийшли наші й знову нас забрали..."
Призвали в частину, без навчання відправили знову на фронт. У 43-му році пішли в наступ поблизу села Довгеньке. Тоді Павло Максимович вже був кулеметником, воював з ручним кулеметом Дегтярьова. Юному солдатові, який зроду не плавав, довелося пливти разом з кулеметом, на набитій сухою травою подушці, по киплячому від снарядів Дінцю. "Вода кипить, човни перевертаються... та всі пливуть на той берег. Коли вже були на місці, побачили, що до лісу ще бігти метрів 300, і не просто по степу, а по мінному полю. Але робити нічого – побігли вперед. Німці, які перебували в лісі почали здаватися та тікати. Перейшовши той лісок, ми піднялись на гору до Дінця та залягли дня на 3… потім нам навіть танків туди підкинули».
21 червня солдати пішли вже втретє у наступ. Павла Максимовича ранили: кульове наскрізне поранення задньої частини стегна ноги. Допомоги не було, ногу сам собі перев'язав, лежав сам до обіду, потім вирішив шкутильгати до медсанбату. По дорозі знайшов польовий аптечний пункт: "Підійшов лікар, нахилився, подивився на рану і впав... «шальна куля» врізала. Думаю, нічого собі попав... піднявся і пішов далі. Йду і падає наш літак, вибухнув прямо переді мною. Мені страху нагнало це ще більше: де не піду і скрізь стріляють, скрізь шукають. Потім дійшов я до місця, де вже їздили машини. Там мене кинули в кузов та привезли в медсанбат".
Павла Максимовича по приїзду одразу прооперували. «Тоді ж нічого не було з медикаментів – розчин солі, розчин хлору та і все. Одразу залізли чистити рану. Аааа, Боже мій, воно ж боляче сильно... туди запхали бинт і давай чистити». Павло Максимович сміється і каже: "Надіявся поїсти там. Їсти ж хочеться, радий був, що дадуть. Доробили все, перев'язали, посадили під кущ, кажуть: «Вечеряти будеш?». Та яке там їсти? Яке вечеряти?, - сміється. Сил немає, нога розпухла, у штани не влазить, болииить... ну ото так не вечерявши, і придрімав там".
Зранку на машині звідти повезли Павла Максимовича у госпіталь. Зупинились в Магнітогорську, зробили ще не одну операцію. Після лікування відправили в "батальйон виздоравлівающіх" у Челябінську. Туди приходили "купці" з полків та обирали собі у підрозділи нових солдатів. До Павла Максимовича спочатку підійшли з пропозицією пройти навчання строком у 3 місяці на льотчика – не захотів, бо страшно та й вчили там зі слів Павла Максимовича "як сісти та піднятись, а потрібно ж ще й воювати". Потім запропонували навчатись на танкіста, але вже 6 місяців. Павло Максимович погодився: "Теж страшно, теж горять як сірники, але погодився. Для мене ще досі не зрозуміло, чому на танкіста пів року потрібно було навчатись, а на льотчика тільки 3".
Павло Максимович вивчився й став механіком-водієм танка СУ-152. Про період проходження навчання він каже так: «Ми там були голодні, холодні, годували погано зовсім. Кожного дня давали квашену капусту й може коли солену рибу. Але якщо ти чергуєш, то можна було поцупити собі більше риби. Та куди ж її заховаєш?! - сміється, - ну, але на дні два хватало». По закінченню навчання екіпажі погрузились та поїхали на фронт воювати.
Військова частина знаходилась у польському місті Рава-Руська. З того місця солдати пішли у наступ на Сандомирський фаджар та інші міста, пройшли всю Польщу. Зайшли в Німеччину, дійшли до Берліна, 2 травня вийшли з нього та зранку були в Празі, 13 травня вийшли з боїв, там же і зустріли Перемогу. Але воювати Павло Максимович зі своїми побратимами продовжував далі. Так вони з Праги пішли далі, місяць були у Чехословаччині, потім в Австрії півроку і далі повернулись у Німеччину, перебували там до квітня 1948 року. Після тривалого мовчання Павло Максимович сказав: "Багато втратив товаришів, і в Німеччині також… – саме її виділив ветеран, та почав перелічувати позивні своїх товаришів по службі – всі погоріли в танках…"
Того ж року вже досвідчений військовий повернувся додому та почав жити звичайним буденним життям, до якого, по його словах, повернутись та пристосуватись після війни було неважко.
На Батьківщині Павло Максимович недовго попрацював в колгоспі, він возив зерно на елеватор, після цього поїхав
довчитися на ветеринара. Зі своєю дружиною познайомився у Сахновщині. Побачив він її ще у 47 році, коли приїжджав з війни (перебуваючи вже в Німеччині) у відпустку додому. Зі слів ветерана, вона тоді торгувала в магазині по картках, але познайомитись одразу не вдалося. Після демобілізації приїхав та вже налагодив зі своєю майбутньою дружиною спілкування. У шлюбі мали одну дочку. Ветеринарія стала покликанням життя Павла Максимовича, у цій сфері він займав керівні посади та присвятив, у буквальному сенсі, їй половину свого життя. Трудовий стаж чоловіка складає 54 роки (з 1950 року по 2004 рік).
Павло Максимович БУКЛЕЙ прожив важке, але героїчне життя. Сьогодні він мешкає в селищі Сахновщина та проживає разом зі своєю онучкою та її чоловіком. Має прекрасний зовнішній вигляд у свій поважний вік, який тільки прикрашає його героїчні здобутки, десятки орденів і медалей та важкий життєвий шлях за плечима.
Павло Максимович активно слідкує за новинами, легко орієнтується у сучасних термінах, має свою тверду позицію щодо російсько-української війни, говорить про буденні проблеми. У вільний час читає, дивиться телевізор та навіть володіє сучасним навичками - вміло користується телефоном та інтернетом. Стверджує: «Можу сам знайти все що мені потрібно, ввімкнути подивитись бокс, футбол, можливо фільм якийсь. Також поставити телефон на зарядку, перевірити рахунок, зателефонувати, - далі детально розказує про всі процеси, які самостійно виконує в телефоні та сміючись каже, - тільки смс не пишу, пальці не поміщаються».
Павло Максимович як ніхто знає, що зараз переживають наші військові, тому разом із родиною підтримують ЗСУ. 
Вони по можливості долучаються до благодійних зборів, підтримують армію фінансово та продовольче, а ще, через один із сахновщинських благодійних фондів передають військовим вовняні шкарпетки вив’язані онучкою Павла Максимовича. Вже довгий час вона самостійно виготовляє теплі шкарпетки нашим військовим, особливу увагу зосереджуючи на поранених та тих, у кого ампутували кінцівки, для них вона виготовляє унікальні адаптовані шкарпетки.
Виборовши колись Перемогу, сьогодні літній ветеран так само впевнено вірить у здобуття нової!
Ми маємо надію, що ці історії з незламного життя людини-героя нагадають вам про цінність кожного моменту життя, про ціну та важливість миру, значущість пам’яті про минуле, а також про цінність героїчних вчинків наших прадідів та всіх, хто відстоює свободу та мир нашої Батьківщини сьогодні!
Від всієї Сахновщинської громади хочемо висловити слова подяки та поваги за героїчний подвиг та Перемогу Павлу Максимовичу! Та побажати йому міцного здоров’я, щастя, миру та довгих років життя!
Продовження великого інтерв’ю 99-річного ветерана Другої світової війни Павла Максимовича БУКЛЕЯ читайте на інформаційних каналах Сахновщинської громади або наступних випусках газети «Колос».
Статтю підготовлено старшим інспектором з організаційно-інформаційного забезпечення та зв’язків з громадськістю Сахновщинської селищної ради - Ілоною ТАРАНІЧЕНКО