Сахновщинська селищна рада
Харківська область, Красноградський район

З нових творів Володимира Вакуленка.

Фото без опису

ПЕРЕДХРЕСТЯ

І

Ми довго йшли чагарником, болотом –

воєнна стежка завжди нелегка.

А потім землю поливали потом,

потріскану, як губи вояка.

Так ноги обважніли од грязюки

життєвої, що схожий на протез

старенький кожен чобіт. І лиш руки

акумулюють стиснений протест.

З дитинства на шляху було немало

тілесних  і душевних перевтом.

А з бур'янами все життя минало,

аби й самим не стати бур'яном.

Вони з'являються у кожнім тексті -

так, як на мовнім  полі матюки.

Тому,шкільною гумкою протерті,

є в кожній біографії дірки.

 І на колгоспнім полі їх пололи

на «трудовому вихованні» ми.

А вдома на городі після школи

пирій, щирицю рвали до пітьми.

Хто ж винен, що до нас обов’язково

ішли в усі епохи звідусіль

сорти всілякі бур'яну людського,

а вслід за ними з'явиться кукіль,

що в душах проростатиме щомиті?

Така, на жаль, природа вся людська.

Стежки назад амброзією вкриті.

І не сховатись двічі в бур’яни ті,

де у дитинстві гралися в жмурка.

І навички ще не припали пилом

тієї недитячої вже гри,

бо треба в зарослі вдивлятись  пильно -

можливо, там уже лежать жмури.

 

Але ніхто на долю не жалівся,

ниттям намножуючи негатив,

поки ще в рюкзаку є трохи хлібця,

якого ти ні в кого не просив.

Й нема потреби дослухатись дуже

і до ниття, і навіть до виття:

«Погано жити? А ще ж буде хуже!»

(отак і програмується життя).

Як на душі стає нестерпно тяжко,

і поступальний важчає вже крок,

є між речами заповітна пляшка -

лише ковток. Щоб розігнати кров.

Нема трофеїв ще, комусь на згадку,

в тій сумці й тягаря чужих гріхів

і генетичного тяжкого спадку –

бо не було в роду ще пияків.

 

Ми змалку на війні. До всього звичні.

Оточення-- ганебне і страшне.

Відчувши слабкість нашу – стисне й знищить.

(Пили одні, а з рота в інших тхне).

Загроза вічна не лише зі сходу

Чи з півночі. Спокою не дано.

Поріддя ворога людського роду –

злоріки – обложили нас давно.

З утратами прорвали ту облогу.

У тому й є буття фатальна суть.

За кожен день хвалу складаймо Богу!

Одні вже мруть. Дорогу інші труть.

Самі собі робили ми дорогу

поперед себе, як модель всіх трас.

На нас нема прокляття родового.

Бо краще ми крізь них, ніж хтось по нас.

А вибору ніякого не дав нам

ніхто. Й на роздоріжжі не стоїть

фатальний камінь, що на нім віддавна

позначено шляхи до лихоліть.

Та голова втрачалася й без того

від погляду дівочого не раз.

А вже віднайдена,хоча й безрога,

хилилася від тягаря страшного

досмертних незаслужених образ.

А коней не було в нас і без того.

Та землю гладили підошви кед –

у них  йшло дитинство бистроноге.

І сльози стримати було незмога,

як раптом хтось украв велосипед.

Й омріяного скарбу не було вже,

хоч, може, й не дурив дороговказ.

Майнула думка: «ти б ходив ще довше»--

 але ж блукати довелось не раз.

І вкотре нечистю кошмар насуне

з усіх люків, колодязів, канав.

В тій схованці було кохання юне,

яке-- собі на згубу -- хтось украв.

І в  юності нужденній не відчувши,

неначе блискавки удар, екстаз,

весь шлях життєвий - смугами відчужень.

В його кінці – новий дороговказ.

ІІ

Є «ми» й «вони», що за щедроти наші

ще й ладні дерти з нас уже й сім шкур.

Та вже нам не зварити з ними каші

з сокири. Годі. Ми йдемо на штурм.

Ми йшли туди не на майданне віче –

нам брехуни давно не в дивину.

Ми йшли тоді не на спочинок вічний –

його не буде. Нас він оминув.

Бо душі наші створені для праці –

розрада, втіха, насолода – в ній.

Ми всі пройшли ланцюг реінкарнацій.

А в найновішій – час найкращі з мрій

нарешті матеріалізувати –

але не в прах. В твердий життєвий шлях.

А в кого є на грудях автомати,

оті й тримають небо на плечах.

Хоча не всі прощаються гріхи їм –

вони й не прагнуть на іконостас.

Та рідний Дух Одвічної Стихії

з небес минувшини зійде на нас.

Бо саме ми й складаємо еліту –

обранці Божі. Й жити нас не вчіть.

Ми знаємо: від сотворіння світу

Дух прагне втілення. На цьому світ стоїть.

 

Вони сиділи впевнено, вальяжно

як в лігвищі, в надійнім укритті.

Не збочмо. Не спинімося. Не ляжмо.

Лягти вже доведеться на щиті.

«Воспитані» (вгодовані) й цинічні,-

вони у кожній з цьогосвітніх з'яв

були такими. То від них ця ніч нам –

безнебна, як поет її назвав.

У них була фортеця,а не схрони.

І розвідка, і варта на постах.

Була у них і зброя, і патрони

(а в декого й мобільні телефони,

а тут звичайний мрією зоставсь).

Була й магічна, сатанинська сила,

що діє і відкрито, й спідтишка,

яка дівчатам голови крутила

безжально. Наче спійманим пташкам.

Вони й не вчують зразу, може, й болю,

але ж це старт вселенських лихоліть,

коли, як стрілка на магнітний полюс,

для всіх неждано, ніби мимохіть,

дівоча обертається голівка

у бік багатшого. Але ж туди

дивитись має лиш рушнична цівка.

Не допильнуєш – то добра не жди.

І добре, як є під рукою бомба,

що може рознести розплідник бід.

Бо дівчина така – чутливий компас,

що вказує, куди іти не слід.

І легко ж як притягує спокуса –

там гравітація не для слабких.

Але ж не так дивилась на Ісуса

Марія Магдалина залюбки,

як дівчина свій погляд на мажора

сама звертає, а чи крутить щось

голівку юну? Й що то за покора,

та, що до неї змушує потвора,

коли в житті нічого не збулось?

В кишені – тільки дуля здоровенна.

Але дівоча втомлена душа

Господнього чекає одкровення

від злодія а чи від торгаша.

Там тільки можна втратити останнє,

хвороби й злидні вже прийдуть слідом.

А щастя дармове тоді настане,

як на Гоморрі жениться Содом.

Та мало хто з нас жертви не приносив

богиням юним. То не смертний гріх.

Буває, щастя й доля перед носом,

а дівчина впритул не бачить їх.

Фінал для всіх один – та сама дуля

перед очима. Надбання своє.

Як не заб’є людину гостра куля –

марнотна нездійсненна мрія вб є.

 

Звідкіль вона росла? Дивіться в корінь.

Тяжке, як хрест, гріхів чужих ярмо.

Ланцюг отих одвічних перетворень

нас не скував. По ньому ми йдемо.

Ще гірша від Танталової кари,

а візуально, образно—така ж :

самим котити колесо Сансари

так, як гармату на Донецький кряж.

Крутили ми його не так, як білка

у пастці просторово-часовій.

У нас нема тяжкого понеділка

й нірвани. Бо життя—це вічний бій.

Манливе щастя—ніби кулька ртутна.

А першим гине щирий правдолюб.

Та слава Богу, що вдалося тут нам

розправитися з ворогом підступним.

Той ворог—комплекс вічних невдалюг.

Хоч перший штурм таки ж і був невдалим,

бо хресний шлях наснаги не додасть

(хоча був тренувальним донедавна),

тому ніхто по-справжньому й не вдарив

своєю зброєю чужу напасть.

Хоч знаємо, що на кістках на наших

ніхто не танцюватиме під хіт.

Така дорога не зійде нінащо.

Це тільки перша спроба чи підхід.

 

Нам щастя Бог не дав. Лише позичив.

З відсотками убогим віддамо.  

До жалю гідних запасних позицій,

потомлені, та ще живі, йдемо.

                         ІІІ

Та ж звідки ми прийшли? Що зачинало

цей вічний рух? Шукайте джерело.

Бо хто ж заносив сірі дні в аннали

тоді, коли ще й Слова не було?

Так і було. Холодний темний поїзд.

Такий якраз для нас, не для снобів.

А на душі—тривога, сором, боязнь

І сумніви у ближніх і в собі.

Це ж ні кінець життя, а тільки кінчик.

Як імпульс: «віднайди мене й зустрінь!»

Й легкий дівочий подих серед інших,

як благовість можливих воскресінь.

 

В житті дається все банально важко.

Й що гірше—чи коли живеш дарма

й немадля кого і зварити кашки--

чи ні крупи, ні грошенят нема?

Так в юності несолодко і пісно

було, що їй не буде забуття.

В житті дається все настільки пізно,

що то вже не життя, лише ждаття.

Коли на обрії  життєвий фініш,

хто вже нову дистанцію зачне?

Й коли любов найпершу, давню, стрінеш,

тоді обом лишається одне--

всміхнутись винувато-дурнувато,

а говорити вже й нема про що.

 Так наче хтось приніс квиток на свято--

а він прострочений. Воно пройшло.

А істину заховано в таємній

кімнаті в сейфі з цифровим замком.

І з нас ніхто не знає, що там є в ній,

де, може, хтось до нас чинив погром.

А та кімната у далекій крипті--

для істини це й схованка, й тюрма.

І кожен має заново відкрити

її для себе.  Спільної нема.

А той, хто сам собі проклав маршрути

там, де людей давненько не було,

дійшов, знайшов і хоче одімкнути--

а вже забулось кодове число.

 

Закінчивши шкільні молодші класи,

забравши наші іграшки й прикраси,

життя втікає потягом швидким.

А нам—стояти в черзі біля каси,

де є ще, може, в майбуття квитки.

Про що ж було там говорити стільки

із тими, в кого зовсім інший шлях?

Із тими, що померли від горілки,

і з тими, хто звихнувся на грошах,

і з тими, хто непотребом наповнивсь

у нетрищах чужинських соцмереж.

Поки собі купив квиток на поїзд--

а він уже пішов. Не здоженеш.

 

А нам поки що їхати робочим.

Таким же, як раніш діди й батьки.

А більше під ту пору й не було чим.

Це ж наш народний транспорт крізь віки.

Куди ми їхали? Не в ліс чи гори.

І не в Содом, що з нього вийшов Лот.

Що нас там ждало? Виклик до контори

чи, Господи прости, партійні збори?

Хто знав, що все то марнота марнот.

То все було бездарно, кволо, вбого.

Згубили рідний край, духовний рай,

дополітикувалися до того,

що хоч себе на здачу віддавай.

 

А інше буде завжди непідсудним,

не вичахне й не висохне до дна.

Бо є закон сполучених посудин--

то душі, що їх Бог колись єднав,

і нам велів без обговорень він же,

щоб наше найсвятіше почуття

перетікало з однієї в іншу,

неначе кров або вода життя.

Коли ж канал між душами забився

сміттям, яке нанесла звідкілясь--

то вже не дівчина. То самовбивця,

 яка своєї сутності зреклась.

А в істин власні, істинні закони.

Не всі з них вічні. Та й не всі ісконні.

Й не кожну з них і осягне вже ум.

Якщо тьмяніють, лущаться ікони,

то що казати про красу живу?

Була така. Красива аж до болю.

Жива гармонія. Все до ладу.

Такі обличчя визначають долю.

Або на неї фатум свій кладуть.

Хто пережив космічну катастрофу,

той знає: це не зіткнення двох тіл,

які не зблизились до того строку,

коли сам Бог єднати їх хотів.

Зарано сталось те чи запізніло,

аби в душі не все перегоріло.

Та суть світобудови в тому й є,

коли космічне менше юне тіло

супутником у іншого стає.

Й найкраще поміж зоряного цвіту,

як та звізда, що сходить на Різдво,

прилине на нову свою орбіту.

Стаціонарну, спільну вже для двох.

Відкинувши пліткарські остороги,

хай зійдуться орбіти й долі дві.

То ж не чужий холодний астероїд -

то рідний Марс а чи Юпітер твій.

Й тоді, промінням ніжності облите,

засяє диво у буденній млі,

повернене завжди лише обличчям,

як Місяць до Землі. Не до землі.

Хвостами вертять лиш якісь комети.

Хай геть летять. Хто ними дорожив?

Хто вслід пошле сигнал у простір: «де ти?»--

в безодню галактичних порожнин.

 

Але її орбіта, як стежина ,

зайшла в безодню чорної діри.

Бо тут Закон всесвітнього тяжіння

не діє. Хоч простори розпростри.

В жалобі світ. Бо по його окрасі

страму спізнілі сльози розтеклись.

Бо розминутись з любов’ю в часі -

ото і є вселенський катаклізм.       

 

Отак у всьому й скрізь. Поразок більше

від вимучених, бідних перемог

ще з часу, як, вчепившись за бильце

колиски, вів зі світом діалог.

Ніколи не зніматиметься світська

безстижа телехроніка про нас.

То ж стань на бік свого малого війська—

бо ж то для світу золотий запас.

Утрати всі прудкі, як хитрі мухи,

здобутки ж непоквапні, як воли.

Бо в чому наші негучні тріумфи?

У тім, що недругів пережили.

Насмішник, і обмовник, і зависник,

закінчуючи справи на землі,

логічно і сподівано зависне -

та не в комп’ютері. Таки в петлі.

Та краще, як вони перед очима—

Та краще, як вони перед очима--

по фронту. Не пліч-о-пліч. Не з тилів.

Субстанція гучна, брутальна, зрима

спокою не дає й тим, хто зітлів.

Запроданці ж рідніють за плечима.

З долонь ще не ліпились кулаки.

Але спаде личина побратима,

коли нечистий сипоне грошима -

з них нам перепадали копійки.

Було всього. І урочисті зали,

й майдани, переповнені людьми.

Коли нас там так часто продавали,

то, значить, не знецінилися ми.

 

Блаженні ті, що добиратись легше

їм до локацій знакових подій.

Та вже коли дорога, наче «екшен»,

виснажлива в банальності своїй,

кінчається, від юності знайома,

немов орбіта з кожного витка,

там у полон бере людину втома -

ще не хронічна. Та однак гидка.

А як жили, долаючи дрімоту,

зі шпал вдихали запах креозоту

і визирали паровозний дим

ті, хто щодня так їздив на роботу -

таки ж робочим, а не приміським?

Коли їм що в житті давалось легко?

Їм спини гнулись від його ваги.

А нас тепер за горло час-колектор

бере: «віддай за діда всі борги!»

 

Ще не вдягли овечки вовчі шкурки.

Промовець-ритор тяжко затинавсь.

Паде гнів Божий на доми культури,

де ми сиділи, наче сонні кури,

куняючи. Так і дурили нас.

Й квартири в кожному містечку й місті,

аби заночувати де було -

не марення, не плід магічних містик -

то юних мрій зруйноване житло.

Не тільки нам—нікому вже не їсти

отих, що стали притчею, ковбас.

А на автівках наших інші їздять -

украдених, як і кохання, в нас.

Хотілось їм нас бачити у ярмах

довічних і тяжких. Не золотих.

А дехто з них у персональних ямах

уже. Із VІР-надгробками на них.

А ми йдемо крізь царство безпробудне -

бо мрія теж, як шлях, не має меж.

Воістину—тихіший далі буде,

та в поступі зупинишся—впадеш.

Маршрут на карті нам сам Бог накреслив,

щоб нам не плутати між роздоріж.

Й хіба ж печаль у тім, що шлях той—хресний?

Нема різниці. Інші всі такі ж.

А цей нас не веде до місця страти -

ще на цім світі в нас чимало справ.

В людини є властивість оживати -

нехай її вже дехто й поховав.

Якщо ми на краю—то на переднім,

там, де бої й змагання безперервні,

а збоку прірва: горе і нужда.

Життя—не драйв зі смертю навперейми,

а поступальна втомлена хода.

 

Крізь павутиння бачимо офшорне

цей світ без макіяжу і прикрас.

Та є в нім не потворне--неповторне.

І хто ж могильну землю з нього згорне,

як і з кохання? Й може, ще хоч раз

відбудиться й відбудеться  відбуте.

В нім вистачає образів чи слів.

Життя, як твір художній, далі буде -

в невиданому кожному числі.

 

 

 

    

 

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь