Життя заново: історія незламності Петра Злобіна з Вовчанська та його родини
Втратити все, але не втратити себе. Почати з нуля в поважному віці, коли за плечима — ціле життя, перетворене війною на згарище. Це стало реальністю Петра Опанасовича Злобіна та його сім’ї, переселенців з понівеченого Вовчанська, які знайшли прихисток і новий сенс життя на Сахновщині.
Цей чоловік та члени його сім’ї стали уособленням тієї самої української сили, яку не здатні зламати жодні обстріли. Адже і син, і зять ¬– воїни, козаки, представники Збройних Сил України, що не дозволяють ворогам реалізувати свій підлий загарбницький план.
Після першої деокупації Вовчанська у вересні 2022 року родина Злобіних ще намагалася триматися за рідну землю. Проте життя на кордоні з росією перетворилося на суцільне пекло: постійні прильоти, зруйнована інфраструктура, нескінченні спуски у підвал. Петро Опанасович з гіркою іронією згадує, як «героїчна» російська армія блискавично тікала під натиском ЗСУ, залишаючи навіть недоїдені щі, а потім підло мстилася, роздовбуючи місто з артилерії.
Коли жити під канонадою стало остаточно нестерпно, ухвалили рішення їхати. Куди? До сватів у Сахновщину.
«Нічого не взяли з собою, крім кота та старенького авто, на якому, власне, і добиралися. І якби ж тільки майно залишилося, а то — все життя, усі спогади, усі рідні місця, 11 рідних могилок на цвинтарі…»
Сахновщина зустріла тепло — і це не лише про родичів. Петро Опанасович з глибокою повагою згадує підтримку місцевої влади, селищного голови Володимира Суєцького, його заступників та всієї громади. Це відчуття солідарності згодом стало для нього рятівним колом.
Саме тут, в евакуації, родині Злобіних довелося пережити страшне випробування. Син Петра Опанасовича, який з перших днів війни пішов на фронт добровольцем, повернувся з передової, втративши обидві руки. Для батьків це був момент відчаю: де взяти сили й кошти, щоб урятувати дитину?
Сахновщинська громада відгукнулася миттєво. Люди згуртувалися, почали збір коштів, і необхідна сума на лікування та протезування виросла швидко. Сьогодні син Петра Опанасовича успішно проходить реабілітацію за кордоном, а батьківське серце повне безмежної вдячності кожному, хто не пройшов повз їхню біду.
Незважаючи на пережитий стрес і поважний вік (днями чоловікові виповнилося 77 років), Петро Злобін не став сидіти склавши руки. Енергійний та позитивний за своєю природою, він зрозумів: навколо є люди, яким ще важче. Чоловік об’єднав навколо себе земляків-переселенців з Вовчанська та району — загалом 14 людей, які також опинилися у Сахновщині.
Так народилася громадська організація «Вовчанська слобода». Селищна рада підтримала ініціативу й виділила для організації приміщення. Тепер Петро Опанасович — не просто переселенець, а лідер і захисник своїх земляків.
Він періодично влаштовує гуманітарні рейси: заводить своє вірне стареньке авто і рушає до Харкова за гуманітарною допомогою. Привозить і розподіляє продуктові набори серед вовчан. Для когось це просто пакунок, а для літніх людей в евакуації — суттєва і дуже важлива підтримка.
Коли Петра Опанасовича запитують, звідки він бере енергію, відповідає просто: у самій допомозі. Бачити, що твоя праця принесла комусь користь, полегшила біль чи бодай на мить повернула усмішку — це те, що робить його щасливим.
Спираючись на власний досвід, Петро Злобін звертається до всіх літніх людей, які через війну втратили все майно і опинилися в евакуації:
«Не падайте духом, не втрачайте віру і мрію! Бо мрії мають властивість здійснюватися, і помиляються ті, хто стверджує, що на пенсії мріяти вже нема про що. Треба жити не вчорашнім, а завтрашнім днем. Спогади потрібно залишити, вони важливі, але не варто зациклюватися на тому, що все залишилося в минулому, майбутнє будувати можна щодня».
Історія Петра Опанасовича — це потужне нагадування для кожного: життя триває, доки ми дозволяємо собі мріяти, діяти та допомагати іншим, незалежно від цифри у паспорті.
Якщо в серці живе любов до ближнього і є можливість тримати в руках кермо старенького автомобіля, внутрішнього вогню П.О. Злобіна точно вистачить на нові проєкти.